Офіційний сайт Кам'янсько-Дніпровської районної ради

Календар

« Грудень 2018 »
Пн   3 10 17 24 31
Вт   4 11 18 25  
Ср   5 12 19 26  
Чт   6 13 20 27  
Пт   7 14 21 28  
Сб 1 8 15 22 29  
Нд 2 9 16 23 30  

Новини

До Дня Збройних сил України

На початку існування незалежної української держави у тепер уже далекому 1991році 6 грудня був ухвалений закон про збройні сили України. З 1993 року постановою Верховної Ради України цей день зробили святковим.
Довгий час українську армію я сприймав, як необхідний атрибут незалежної держави і не більше. З ким воювати у центрі Європи у двадцять першому сторіччі – на заході дружні країни члени НАТО, на сході – братня Росія. Та ось, настав грізний 2014 рік. Спочатку росіяни «віджали» Крим, потім спровокували війну на Донбасі, – здавалось, ще трохи і ворог переможе, та на заваді загарбнику стала українська армія, яку за роки незалежності максимально скоротили і майже знищили її боєздатність. При розпаді Радянського Союзу Україна отримала мільйонну армію і третій у світі військовий ядерний потенціал. Але час показав – безпеку може гарантувати лише власна військова міць.
Ворог зупиняється там, де його зупинять. Американські військові експерти, проаналізувавши військовий потенціал збройних сил Росії, прогнозували повне захоплення України її військами за сорок годин. Але помилились і американські експерти, і російські військові стратеги – зовнішня агресія мобілізувала націю і ми втратили лише частину Донецької та Луганської областей. На сьогоднішній день збройні сили України – єдина державна організація, якій довіряє більшість населення. Багато наших земляків пройшли через АТО. Вони бачили те, про що пам’ятатимуть усе життя – бої біля Широкіно, Авдіївки, Водяного, Іловайську трагедію.
ШЛЯХАМИ ВІЙНИ
Після початку війни на Донбасі Україна почала терміново відроджувати збройні сили. Чисельність у лавах армії поповнювалась у два способи – за рахунок прийняття добровольчих формувань у штат та шляхом мобілізації. Серед моїх знайомих учасників АТО є і добровольці, і мобілізовані.
Водянці Євген Матюхін і Сергій Павлів пішли на війну добровільно, обидва зазнали контузій у бою, від отриманих бойових травм Павлів, на жаль, загинув. Мій однокашник і друг по київському виші майдан не сприйняв, так само, як і нову владу, але, отримавши повістку у першу хвилю мобілізації, пішов на фронт – любов до влади і до Батьківщини – різні речі.
До того ж, усі його сумніви зникли після артилерійського обстрілу, коли він отримав контузію, а солдат з його взводу загинув.
З Євгеном Матюхіним трапилась така історія. Їхня частина під Широкіно потрапила у засідку. Снаряд потрапив у танк, на броні якого їхав Женя. Екіпаж загинув, а Женю вибуховою хвилею відкинуло на кілька десятків метрів, він отримав тяжку контузію, але вилікувався, і знову повернувся у свою частину. Про цей трагічний випадок Євген розповідав так:
– Нас зрадили. Коли через декілька днів до нас у полон потрапив російський офіцер-десантник, то розповів, що про нашу колону вони знали і чекали на неї три дні. Уже хвилюватись почали – може з нами що трапилось. Їхнє завдання було знищити нас повністю. Як трапилось, що наших загинуло лише дванадцятеро дивуються і досі.
Добровільно пішов на фронт і водянець Андрій Оверко. Воював, отримав контузію, після демобілізації підписав контракт та знову вирушив у зону бойових дій. До їхнього бліндажа підкрались ворожі диверсанти і укинули в середину гранату, Андрієвого друга розірвало на шматки, сам Андрій устиг заховатись у бійницю, потім наші хлопці відповіли з усіх наявних стволів. Невдовзі він отримав бойову нагороду та короткострокову відпустку додому. І про рівень наших ворогів – це багатотисячна, добре навчена та озброєна до зубів росіянами армія. Пройти вночі через наші мінні поля, непомітно підкрастися до бліндажа, де ніхто не спав і вкинути туди гранату могли тільки професіонали, але наші хлопці найкращі – вони воюють на своїй землі! Правда на нашому боці і перемога буде за нами!

ДІДИ ВОЮВАЛИ – ПРО НЕРОЗРИВНИЙ ЗВ'ЯЗОК ПОКОЛІНЬ.
Більше сімдесяти років Україна жила без війни, і ось знову на нашій землі ревуть гармати, лунають вибухи. У Другій світовій війні брав участь мій дід, він мав проблеми із серцем, і за станом здоров’я мав повне право залишитись вдома. Пройшов усю війну, отримав контузію, медаль «За відвагу» і дві медалі «За бойові заслуги». Я передивлявся його документи, де було написано – хоробрий, відважний боєць, але вразило інше – етнічний росіянин, шахтар з Авдіївки Нікулін Микола Абрамович у графі національність написав «українець». У часи, коли у процесі побудови комунізму, всі нації Радянського Союзу мали злитись у єдиний радянський народ – такою була тогочасна офіційна ідеологія, мій дід Нікулін першим серед моїх родичів усвідомив себе українцем, і на фронтах Другої світової війни воював за свою батьківщину – Україну. Повернувшись з війни у Кам’янку-Дніпровську, дітей віддав навчатись у школу в селі Водяне, бо у Кам’янці української школи не було. Його син Нікулін Юлій Миколайович став кадровим військовим, але за двадцять років служби капітан третього рангу Нікулін так і не зумів повністю перейти на російську мову, що створювало певні незручності. А мій дід Нікулін українською мовою ніколи не розмовляв – не міг правильно вимовити жодного слова. До чого я веду. Є речі які не змінюються ніколи: війна завжди війна, байдуже, гібрідна вона чи Велика Вітчизняна, ворог завжди ворог, незалежно з якого боку він прийшов і як себе називає, герої завжди герої, громадяни України завжди українці, незалежно від національності і мови спілкування – так було, є і буде в усі часи.
ЯК МИ ВТРАЧАЛИ ДОНБАС – СПРАВЖНІ ПРИЧИНИ ВІЙНИ.
Майже чотири роки йде війна. Не ми її починали. Серед моїх знайомих багато вимушених переселенців з Донбасу. Мій однокурсник жив у Пісках (це передмістя Донецька, поряд з аеропортом) і добре пам’ятає початок грізних подій: «Спочатку збили вертоліт, потім літак… Я зрозумів, що це добром не закінчиться, тому зібрав речі і виїхав. Зараз від мого будинку залишився лише фундамент».
Інша моя знайома жила у невеликому селищі біля Макіївки: «Одного разу там з’явились незнайомі озброєні люди і оголосили, що наше селище переходить під владу ДНР».
Приблизно за таким сценарієм було захоплено більшість населених пунктів Донбасу – нова українська влада, слабка й розгублена не могла протидіяти перевороту, хоча переворот відбувся набагато раніше у головах місцевих жителів. Надивившись російських телеканалів, вирішили, що Росія приєднає Донбас до себе за кримським сценарієм: всі будуть отримувати російські великі пенсії і жити як у Москві, але після 9 травня зрозуміли – нічого цього не буде, росіяни обдурили, реально люди отримали лише війну. Так розповідав мені знайомий зі звільненого Краматорська. Я бував на Донбасі у шахтарських селищах, жителі яких з іконами в руках зупиняли колони українських військових на початку цієї війни. Враження гнітюче: обдерті старі хати, повна відсутність асфальтованих доріг, гори сміття. І ще – у цих селищах люди ніколи не бувають тверезими. Росії начхати на проблеми Донбасу – він їй потрібен лише як «ніж у спині» України, який може спричинити її загибель.
ПРОТИ КОГО ВОЮЄМО?
Про війну на Донбасі мої земляки не раз казали мені таке: «Проти кого там воювати?» Люди захотіли жити по-своєму. Як вони планували жити по-своєму, залишиться невідомим – натомість Донбас захопили незаконні збройні формування. На початку війни вони мали досить строкатий склад. Проти української армії воювали і місцеві «ополченці», і найманці, і регулярні російські війська, та угрупування донських козаків. Про останніх докладніше, оскільки, на відміну від решти бойовиків, вони оголосили, що воюють на Донбасі не лише за гроші, а й за православну віру та «русский мир». Пориньмо у глибочінь віків та пригадаймо історію взаємовідносин донських козаків з українцями.
Донські козаки були добрими сусідами запорожців. Вони часто ходили разом у походи на турок і татар, а на Січі навіть був Донський курінь, укомплектований донськими козаками. Усе змінилось після 1768 року, коли ватажків антипольського повстання на правобережній Україні, яке отримало назву Коліївщина, Гонту і Залізняка донські козаки підступно, зрадою захопили в полон і видали російській владі, а у 1775 році донські козаки брали участь у зруйнуванні Запорізької Січі військами царського генерала Текелія. Ця історія отримала продовження, коли частина запорожців переселилась на Дунай, то там уже жили нащадки донських козаків- некрасівців, які утекли за Дунай раніше – після поразки повстання проти царя Петра. До зруйнування Січі вони не мали ніякого відношення, але запорожці все одно влаштували некрасівцям різанину і, якби не заступництво турецької адміністрації, знищили б їх усіх. Зараз це територія сучасної Румунії. І в наш час там живуть поряд нащадки запорожців і донських козаків, живуть дружно, часто в одних селах, але коли вип’ють на якесь свято, то пригадують давні кривди і починають битись між собою.
У роки Другої світової більшість донських козаків «проявив несокрушимую верность и неукротимое мужество» воювали за німців. Після війни донських козаків визнали військовими злочинцями, а їхнього отамана генерала Краснова, якому у наш час в Росії побудували кілька пам’ятників, повісили за рішенням Нюренбергського трибуналу. Зараз нащадки донських козаків, продовжуючи традиції предків, принесли на Донбас разом з «русским миром» війну і, захищаючи православну віру, убивають православних українців.
ЯК ВШАНОВУВАЛИ ВЕТЕРАНІВ АТО НАШОГО РАЙОНУ.
Отже, День Збройних сил України відзначили на загальнодержавному рівні. Усіх солдат контрактної і строкової служби вітали Президент України і міністр оборони. Наших атовців вітали у районному Будинку дитячої творчості. Спочатку до присутніх з вітальною промовою звернувся військовий комісар Кам’янсько-Дніпровського району, майор Володимир Володимирович Богачов. Потім відбулась церемонія нагородження. Разом з Володимиром Володимировичем нагороди ветеранам АТО вручав його заступник майор Сергій Віталійович Коба – до речі, вони теж пройшли через вогонь цієї війни. Першим отримав нагороду співробітник військкомату старший прапорщик Вадим Миколайович Кобець – він у зоні АТО командував взводом національної гвардії. Почесними грамотами і відзнаками нагородили присутніх воїнів. Серед них був Олександр Миколайович Лоєвський – до речі, він пішов захищати Батьківщину добровольцем у віці далеко за п’ятдесят років. Нагородили також Олександра Миколайовича Перлікаса та Дениса Олександровича Воробйова, Андрія Вікторовича Оверка. Багато теплих слів сказав захисникам України заступник голови Кам’янсько-Дніпровської об’єднаної територіальної громади Андрій Васильович Дятлов. Він виявив глибоке знання історії, розповівши хлопцям, як нашу землю захищали кімерійці, скіфи, запорізькі козаки, і от, тепер вони, як колись їх славні предки, дали відсіч ворогові.
Ну, і які ж урочистості без святкового концерту. Наш край багатий на таланти. Спочатку виступив дитячий танцювальний колектив «Браво» (керівники Тетяна Позднякова та Тетяна Котлюба), співали Дар’я Рукіна, Євген Макаренко і Христина Пучкова, уславлений фольклорний колектив «Надвечір’я». Про «Надвечір’я» окрема мова. Ці чарівні жіночки часто бувають з концертами у Широкіно, Марїнці, Станиці-Луганській та інших гарячих точках. Після завершення концерту на теплу згадку всі учасники свята сфотографувались разом.
КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА – ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ.
Війна закінчується, коли один з противників визнає себе переможеним. Зараз оголошене так зване «перемир’я», але наші воїни гинуть майже кожного дня – підриваються на мінах, потрапляють під кулі ворожих снайперів і артилерійські обстріли, активно працюють ворожі диверсійно – розвідувальні групи. Війна закінчиться лише тоді, коли у росіян закінчаться гроші на її фінансування. Та промине, можливо, зовсім небагато часу, і наші хлопці на фронті виконають своє головне завдання – зупинять ворога і живими повернуться додому. По-іншому бути не може – правда на нашому боці, ми захищаємо свою землю і перемога буде за нами.

Іван Гончаренко,
старший лейтенант запасу Збройних сил України

"Знамя труда"



Вівторок, 26 Грудня 2017 10:54 | Переглядів: 332

Пошук